Українізація та її наслідки.

С. Семковський

При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологіч­ний відділ з двома кафедрами — філософи та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив ка­федру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі і на кафедрах працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Асмус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософи і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — до­повнювали один одного Див Роженко М. Трагедія акаде­міка Юринця. — С. 11. Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Сем­ковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшо­вицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні нау­ково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук ВУАН. З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня

1937 р. Реабілітований посмертно.

Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філо­софські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обме­женість механістів — у невизнанні діалектики. На проти­вагу механістам обстоював внутрішню активність матерії І як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовха­ють її до переходу в іншу. Однак закон заперечення запе­речення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та люд­ському мисленні. Порушуючи питання про природу зве­дення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову пра­вомірність самого зведення.

В. Юринець

Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту.

Народився він 1891 р. в с. Олеськи Бузького району Львівської області. По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті вивчав ма­тематику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчан­ня в Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, 3. Фрейда, знав десять іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон. Під впливом більшовицької агі­тації в 1920 р. В. Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. В тому ж 1920 р. вступив до КПбУ, працював у Галицько­му освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на перших курсах він надруку­вав наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, еруди­цією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному універ­ситеті народів Сходу, професором філософи Першого Мос­ковського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інсти­туті марксизму-ленінізму кафедру соціологи. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КПбУ Більшовик України, Прапор марксизму, письменницького журналу Червоний шлях. Виявом ви­сокої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключе­ний з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектич­ний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого і найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з но­вітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалек­тику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцкова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Ти­чини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

Асмус

Народився 30 грудня 1894 р. в м. Киє­ві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константиновці й Києві. Після закінчення Катерининського Д приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету 1914. Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету 1919 вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціо­логічного відділу Українського інституту марксизму-лені­нізму, де підготував і видав працю Диалектический материализм й логика К., 1924. Наприкінці 20-х років пере­їхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя 1975. Професор кафедри філо­софії Московського університету 1939—1956, старший науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького 1956—1975 В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалекти­ки в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософи Й математиці. На його працях Очерк диалектики в новой истории философии 1930, Диалектика Канта 1930, Маркс й буржуазний историзм 1933, Логика 1947, Учение логики о доказательстве й опровержении 1954, Декарт 1956, Философия Иммануила Канта 1957, История античной философии 1965, Проблемы интуиции в философии й математико. 1965 виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалек­тичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епі­гоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповід­но до розвитку наукового знання, знайти оригінальний по­ворот думки у постановці й розв'язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, гли­бина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не посту­пався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.

Українізація

Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку об­стоювали М. Скрипник та О. Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу, розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час українізацію на рівень державної політики. Ця видимість самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КПбУ П. Любченко в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції. Фено­мен національно-культурного злету 20-х років, репрезен­тований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакит­ний, М. Вороний, О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, А. Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М. Хвильовий та ін., от­римав назву українського відродження. Вони ставили за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу, мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською культурою здійсни­ти її Великий синтез, підняти на нову висоту національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейсько­го Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх по­глядів, переконаності в справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репре­сивна машина найбільш жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає підставу називати З відродження як розстріляне Відродження України 9 жовт­ня 1937 р.

Стосовно розстрілу української філософії, то він почав­ся значно раніше, з січня 1931 р. із продовженням сталін­ського повороту на філософському фронті дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю ко­мандою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособ­ленням яких стали Є. Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКПб про журнал Под знаменом марксизма в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 бе­резня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія розби­ла легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні, закликала йти українській філософії магістраль­ним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 37. Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви присла­ли О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заареш­товані майже всі українські філософи: П. Демчук, М. Яло­вий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934; Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, Є. Лавров — 1935; Г. Лозовик, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р. Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В. Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філо­софів з періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто прой­шов через ці страхітливо-криваві сита, зрозуміло, прак­тично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати глибокі думки геніального кермани­ча Історія філософії України. — С. 402.

Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнта­цією на державну класику марксизму-ленінізму-сталініз­му нанесли значного удару філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається філософський фа­культет Київського університету. Своє функціонування він розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історич­ного матеріалізму проф. Ф. Ф. Єневич, педагогіки проф. С. X. Чавдаров, психології проф. О. М. Раєвський. Пер­шим деканом філософського факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову кафедру історії філо­софії. В 1946 р. на факультеті діяло п'ять кафедр: історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріаліз­му, педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за спеціальностями філософія, психологія і логі­ка. В такому складі факультет проіснував до 1955 р., коли він був об'єднаний з історичним факультетом в історико-філософський факультет декан доц. П. М. Овчаренко з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої вчену та видавничу ради.

За десять років існування філософського відділення було створено кафедри історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії, філософії гуманітарних і при­родничих факультетів, наукового комунізму, організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського факультету, деканом якого став проф. В. І. Шин-карук. В різні часи деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф. Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій виділення окремого факультету соціологи і психології — декан проф. В. ї. Волович, на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру з десяти кафедр: історії філо­софії проф. В. І. Ярошовець, філософії філософського фа­культету проф. А. М. Лой, етики, естетики та культуро­логії проф. Л. Т. Левчук, логіки проф. А. Є. Конверський, філософії гуманітарних факультетів член-кор. НАН Украї­ни Л. В. Губерський, філософи та методології науки проф. І. С. Добронравова, релігієзнавства проф. В. І. Лубський, політичних наук проф. П. П. Шляхтун, політології проф. Ф. М. Кирилюк, першої в історії України кафедри україн­ської філософії та культури доц. М. Ю. Русин. Деканом факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А. Є. Конверського.

Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів, докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації філософських дис­циплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія, практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури, філософія і методологія нау­кового пізнання, історія зарубіжної філософії, сучасна за­рубіжна філософія, історія філософи України, логіка, рито­рика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної функції підготовки викладачів для вузів України за роки існування факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кан­дидатів наук філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з наведених вище галузей філософсь­кого знання. Значний доробок тут належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну, Ю. В. Осич-нюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П. С. Дишловому, В. С. Дмитриченку, М. А. Злотими, І. В. Бич­ку, А. К. Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Го-рак, А. М. Алексюку, А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Кос-тюк, В. Т. Павлову, М. В. Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф. Надольному, А. С. Канарському, В. Є. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В. Кушакову, Б. А. Гаєв-ському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т. І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д Пікашовій, Л. А Сидоренко, Л. А. Со-ловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Ко­нотоп, В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І. Панченко, О. Ф. Александровій та ін.

У 1946 р. було організовано Інститут філософи АН УРСР. З часу Його відкриття він став центром науково-дослід­ницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософи були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філо­софії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович, С. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куцен-ко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Коло-дяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табач-ковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнєцов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. Є. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мо­роз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А. О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Го­ловаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є. Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.